Днями «Центр Медіареформ» Києво-Могилянської Академії спільно з Посольством Великобританії в Україні організував тренінг для журналістів «Стандарти висвітлення поліетнічного розмаїття України». Участь у заході взяли представники усіх видів мас медіа з Донецька, Маріуполя, Дніпропетровська, Запоріжжя, Львова, Одеси, Харкова та Києва. Журналістка і волонтерка руху «Не будь байдужим!» Надія Луцишина здивована підходом іноземних медіаекспертів до українських реалій в умовах глобалізації.

     Ні для кого не є таємницею, що Україна як держава, що дедалі більше стає європейською,  наражається на небезпеку бути у майбутньому заполоненою іммігрантами з різних країн «більш третього», ніж ми сьогодні, світу. Це означає, що українці мали би бути готовими політкоректно сприймати представників усіх рас, націй, і, як говорили в СРСР, «людей різного кольору шкіри». Французи ж толерують арабів у Парижі, а німці - турків у Берліні, правда? Проте про таку довготермінову перспективу роздумувати начебто нема коли - колись потім пофілософствуємо.

      Натомість поодинокі події (а не загальні тенденції), пов'язані з приїздом великої кількості іноземців, уже близько. Наприклад, «Євро-2012». Як виявилося, до нього варто готуватися не лише нашим чиновникам усіх рівнів, але й журналістам. Йдеться про те, як, спрощено кажучи, не стати скінхедом, якщо пишеш чи знімаєш про не-громадян України. Оскільки традиційно наші акули пера, камери та мікрофону не вміють (принаймні, на думку іноземних медіаекспертів) самі випрацювати стандарти своєї діяльності, то їх цього навчають закордонні професіонали.

     … Я вдячна Могилянській Школі Журналістики за добре організований дводенний тренінг, за надзвичайно насичену програму та цікавий фактаж, який придасться в подальшій роботі. Я також захоплена як викладачкою основною тренеркою - журналісткою британської корпорації Бі-Бі-Сі Наомі Голдсміт. Проте в дечому, на мій погляд, її бачення суперечить здоровому глуздові.

        Наприклад, Наомі стверджує, що якщо суб'єктом злочину в Україні є іноземець, цього у матеріалі краще не вказувати. Це, мовляв, буде примушувати український народ з підозрою ставитись до мігрантів. Але, з іншого боку, за порадою Наомі, якщо злочин скоєно проти іноземця, варто наголошувати на тому, що аморально «ображати» людей з інших країн. У мене запитання: навіщо ж така дискримінація стосовно титульної нації?

   Також відомий медіаексперт рекомендує якомога частіше писати про життя власне простих мігрантів на чужині (тобто в Україні), про їхні проблеми. Дійсно, думаю, гламурне буття іноземних дипломатів і так висвітлюється добре. Проте мені хочеться запитати: а чи знає шановна журналістка, що в українському медіапросторі  є страшна проблема «непроговореності» щоденних турбот маленьких українців, відсутність якісної соціальної журналістики і натомість перерозвинутість політичної журналістики, а також розважальних матеріалів?

    На тренінгу журналісти справедливо виділили передумови розвитку расизму та ксенофобії у країні: націоналізм, чвари у спільній історії, заздрість до іноземців, зовнішні (фізичні) відмінності, менталітет, економічна незацікавленість у приїжджих, їхня поведінка, нав'язування ними своїх релігійних поглядів, міжрасові шлюби... Погоджуюся з цим переліком. Але коли під час занять у Могилянці, розглядаючи  пункт «чвари у спільній історії», до расистів зараховують козацькі організації, які у своїй діяльності звертаються до якнайрізноманітніших сторінок минулого, досліджують білі плями та проводять яскраві заходи на всілякі теми, то я обурююся.

     Мої колеги зізнавалися Наомі, що безліч українців (особливо жінки) просто бояться іноземців. Наприклад, журналістка з Донецька розповідала про те, що на її подругу о шостій годині вечора вчинив напад вірменин, почав душити, і вона дивом врятувалась. Ще одного українського молодика сильно побили вірмени через те, що він захистив дівчину, до якої вони чіплялися на дискотеці. Чомусь ця проблема на тренінгу обговорювалась неактивно. Забули й про те, що українців теж убивають за кордоном…

     Мені сподобався курс пані Голдсміт… Проте після нього згадую відому публіцистку, редакторку газети «День» Ларису Івшину, котра завжди рекомендує молодим журналістам визначитися з нацією, яку вони могли би назвати своєю, перед тим, як починати писати для якогось ЗМІ. Це вона, до речі, сказала колись на одному із круглих столів у тій же Могилянській Школі Журналістики: «Щоб створити в Україні Бі-Бі-Сі, нам треба спочатку створити Британію».

     Також у голові зринає образ редакторки журналу «Телекритика», відомого медіаексперта Наталії Лигачової, котра роками робить все можливе, щоб інформаційний простір України став українським і громадянським за суттю, а не за назвою.