Як казав наш Тарас: «І чужого навчайтесь, і свого не цурайтесь». Щоб об’єктивно оцінити ситуацію чи то людини, чи то держави, варто озирнутись навколо і подивитись на досвід сусідів. За останні десятелиття серед країн, що є для України близькими не лише географічно, а  і по духу і по культурі, найбільші поштовхи у сфері кіновиробництва відбулись у Польщі і Росії. Сьогодні для цих держав кіно – це не просто мистецтво, а ще й потужний налагоджений організм, що приносить державі суттєвий прибуток. Що ж допомогло нашим сусідам здійснити кінопрорив?

Після 1989 року з кіноклубів та студійних кінотеатрів Польщі політика перемістилася до парламенту. Багато хто з кіномитців буквально перейшов у політику, їх було обрано до Сейму. Від 1989 року у фільмах вже можна було сказати все “прямо”, без завуальовування й натяків, але щоб це почути, вже не потрібно було йти до кінотеатру – достатньо було ввімкнути телевізор і подивитися засідання Сейму.

Кінематографісти від страху, що глядач від них відвернеться, відчуваючи сильну конкуренцію голлівудських фільмів, які залили широкою хвилею польські кінотеатри,  почали метушливо шукати нову формулу кінотвору. Тоді з’явилося багато творів, що становили собою компроміс між обрахунком очікувань глядача та власними творчими пошуками.

У цій новій ситуації початку дев’яностих найкраще давали собі раду дебютанти: з одного боку – Владислав Пасіковський, автор “Псів” (1992) та “Псів-2” (1994), найбільшого комерційного успіху тих років .Режисер свідомо зважився на підробку американського екшну в польських декораціях і завдяки персонажам своїх фільмів створив найпомітнішу чоловічу зірку дев’яностих років – Боґуслава Лінду, який втілював безпощадних і брутальних крутих хлопців. Із другого боку – Ян Якуб Кольський і його програмний фільм “Янцьо Воднік” (1993, його показували поза конкурсом у Канні).

 

Злам

 

Наприкінці дев’яностих у польському кінематографі настав злам. Два великі твори, грунтовані на польській літературній класиці: “Вогнем і мечем” (1999) Єжи Гофмана і “Пан Тадеуш” (1999) Анджея Вайди впродовж року принесли з прокату більший прибуток, аніж усі показані на той час американські фільми разом взяті. Цей успіх авторів старшого покоління надав сміливости іншим, і скоро посипалися чергові екранізації з рекордними бюджетами (наприклад “Quo Vadis” Єжи Кавалеровича: близько 22 мільйонів долярів) та рекламними кампаніями незнаного раніше в Польщі масштабу.

 

Молода Польща

На той самий час, наприкінці дев’яностих років, з’явилася сильна група молоді, яка свою кінематографічну освіту здобувала вже в новій дійсності.  Громадське телебачення (ТVP S.A.) дало шанс дебютувати у проекті “Покоління-2000” багатьом польським молодим митцям. Великий успіх стрічки “Варшава” Ґаєвського, який на фестивалі у Ґдині 2003 року здобув більшість найважливіших нагород, став причиною появи своєрідної моди на дебютантів.
Сьогодні кожен фільм, що знімається у Польщі має приблизно 30% державного фінансування, Польща не прагне до шалених темпів виробництва, проте впевнено рухається у власному напрямку, зберігаючи при цьому у своїх стрічках непідробний польський колорит.

 

Росія

Перебудова

Від шалених темпів, з якими працювало кіно в радянські часи, за декілька років після розвалу Союзу в Росії залишились лише ностальгічні згадки. На заміну кіно прийшло телебачення не менш видовищне, враховуючи його критично-бунтарський напрям. Пересічному російському громадянину цікавіше було на вулиці, ніж у залі кінотеатру.

Економічні потрясіння 90-х практично зруйнували налагоджену систему кіновиробництва і кінопрокату в Росії, однак навіть в такі часи продовжували працювати такі майстри, як Гайдай, Міхалков, Рязанов, Данелія. Звичайно, навіть таким монстрам кінематографу доводилось урізати бюджети і забути про державне фінансування. Знімали і молоді режисери: Тодоровський, Балабанов. Здебільшого у фільмах тих часів режисери відображають російську реальність, яка і без прикрас згодиться для екранізації. Бандитські розбірки, алкоголізм, проституція, безробіття. Публіка залишається задоволеною від відчуття того, що на екрані все  ну точно так, як в житті! Пострадянські блокбастери «Брат» і «Брат-2» стають хітами російського прокату, хоча прокат, звичайно ж, занадто гучне слово для тодішньої ситуації в Росії, адже у кращому випадку фільмам вдається лише окупити себе.

З середини 90-х Росію захлинає хвиля дешевого американського кіно, згодом на ньому виросте ціле покоління глядачів, для яких воно і стане зразком. Імпорт західних стрічок практично замінив власне російське виробництво.

Відродження

Щоб уникнути сорому за зникнення відчизняного кіномистецтва,  пострадянська держава була вимушена субсидувати кінематографію. Така підтримка допомогла російському кіно вижити, а в наступні роки піднятись з колін. Так,  в 1999 р за фінансової підтримки держави в Росії було випущено 17 ігрових стрічок, у 2006 р вже 76, а станом на 2008 р російське кіновиробництво досягнула рівня радянських часів, а це близько 200-300 стрічок на рік. Питання краху кіновиробництва було вирішене - тепер стало необхідно зосередитись на якості продукту, поверненні затрачених коштів і касових зборів для реалізації наступних проектів.

На початку 2000-х в Росії виникла інша проблема – проблема масового кіно. Молоді автори, виховані на західних екшенах тепер намагаються зробити те ж саме круте  американське кіно, тільки в Росії, залишивши російського у фільмі хіба що мову і начисто забувши про російські традиції. Наперекір вісоким технологіям і видовищності у центрі уваги критиків стають російські екшени та фільми-жаху «Дневной дозор» та «Ночной дозор». Ціла низка фільмів, що межують між телевізійним милом і кінотвором, іноді навіть не запам’ятовується після перегляду.

 Кожного року в Росії можна відзначити пару-трійку стрічок достойних світових кінофестивалів. Зняті з розмахом блокбастери вражають не тільки середньостатистичного споживача, а також і вищі ешелони кіноієрархії. Скажімо,  «Молодість» із зубами вириває в росіян право показати їх нове кіно, і віддає їм головні призи українського фестивалю (так було зі «Старухами», «Ейфорією», «Шультесом» «Паперовим Солдатом» за останні декілька років).

Ситуація очевидна, якщо за рік у країні знімають 200 стрічок, то принайні 5 з них будуть шедеврами. А що до фінансування, то за справи кіно взялась сама верхівка російської влади.

У 2008 році прем’єр-міністр Російської федерації Володимир Путін заявив: "Потенціал кінематографу, як найважливішого інструменту виховання, формування цілісних орієнтирів суспільства все ще використовується не в повній мірі" – після цієї заяви Путін пообіцяв з 2010 року щорічно виділяти не меньше 4,3 млрд рублів (близько156 $млн) для підтримки національных кінокомпаній.

 

Україна

Розповідати про ситуацію, що склалась в українському кіно після розпаду Радянського Союзу, напевно багато не варто. Що тут скажеш? Найпотужніші кіностудії Союзу, а тепер незалежної України залишились просто закинутими будівлями, які згодом кмітливі бізнесмени забажають купити, продати, арендувати, одним словом зробити будь що, але тільки не продовжувати нести естафету Українського кіно. На щастя на таких Українських кіностудіях, як Українська студія хронікально-документальних фільмів "Укркіно-хроніка", Київська студія «Научпоп» “Національна кінематека» залишились віддані працівники, які навіть у скрутні часи приходили на роботу, берегли те, що було ними створене і вірили, що колись все буде, як раніше.

Російське-українське кіно

З кінця 90-х у працівників кіноіндустрії з’явився шанс- в Україні почали знімати кіно, та чи було це кіно українським?  Ці фільми (як правило, серіали) знімались на гроші російських продюсерів, яким економічно вигідніше бул працювати в Україні, ніж, скажімо, в Росії. Така тактика зйомки не допускає адресних ознак на екрані (в кадрі може бути магазин “МОЛОКО”, але магазин “ХЛІБ” в кадрі не з’явиться).

Як влучно сказав режисер Олесь Санін: “У нас знімаються українські фільми Московського патріархату, а також, інколи, фільми Київського патріархату”. З боку наших авторів вже розроблена система захисту: “Я володію українською мовою і люблю її, але фільми буду знімати українською тоді, коли всі будуть спілкуватися моєю рідною солов’їною”.

Хоча така ситуація була прикрою для наших кіношників, мовляв: «Чому ж ми не можемо знімати так само?» проте, російські кінозйомки давали і дають зараз можливість українським операторам і режисерам перейняти досвід у російських проектів і заробити на цьому гроші, адже, скажімо, відпрацювавши знімальну зміну на російському проекті, оператор чи режисер може заробити майже вдвічі більше, ніж на українському.

З початку 2000-х українські митці почали „розворушуватися” у плані кіновиробництва: збирали гроші, брали позики у банках, знімали «наше» кіно. Проте, якщо документальну стрічку можна зняти з незначним бюджетом, то ігрова картина потребує суттєвих витрат. Бюджет українського фільму зазвичай не перевищує в кращому випадку 2 млн доларів, а касові збори ледве набирають 100-200 тис доларів. Так було і зі «Штольнею» Любомира Кобильчука і з « Індією» Олександра Кірієнка і з фільмом «Las memimas»  Ігоря Подальчука. На жаль, Україна не така заможна держава, щоб українські автори могли самотужки оплачувати виробництво свого фільму.

Український кінопрокат

Друга проблема української кіноіндустрії - це кінопрокат. Український глядач не може звикнути до того, що у всіх країнах фільми дублюють державною мовою і це не аномалія, а норма. Найдешевший спосіб дублювання – субтитри українською мовою. Хоча всім відомо – фільми не читають, а дивляться і слухають,тим більше – по телевізору. Звичайно, навіть запеклий націоналіст не захоче дивитися найкращий голівудський фільм, але на подертій плівці, із суржикуватим перекладом.

Якщо ж за переклад беруться люди, які до пуття не знають ані англійської, ані рідної української мови, то виходять слова-мутанти, які підкинули нам північно-східні сусіди. Коли освічений україномовний глядач дивиться фільми з таким перекладом, він, наслухавшись вже на початку перегляду: "лох", "мент", "прикол", "кльово", "що ти мені париш", встає і біжить геть від такої української мови.

Наша мова не потребує цих запозичень з Росії, вона має свій багатющий потенціал і може самотужки, з відповідними відтінками передати будь-що сказане іноземною мовою.

Нове українське кіно

За останні роки ми пересвідчились, що український глядач любить кіно і ходить в кіно, ми маємо якісні кінотеатри, ціни на квиток в кіно помірно не високі.  Український кінопрокат набирає обертів –  за даними  Motion Pictures Association (Брюссель, Бельгія)  та BORIS collection system (Москва, Росія) лише неповні перші три місяці нинішнього року принесли до кінопрокатної скарбнички  суму в розмірі  88 720 169 грн. У  порівнянні з періодом січень-початок березня  2008 року аналогічний період цього року перевищив результати на 70%.Такі данні розповсюджує в своєму релізі компанія B&H Film Distribution. За їхнім повідомленням, від початку року українські кінотеатри відвідало вже 3 269 874 глядачі, а це  на 40% більше ніж у минулому році (за 2007 рік кінотеатри відвідало 2 336 026 глядачів). Цього року в українському кінопрокаті з’являться такі новинки, як  Форсаж 4, Ангели та Демони, Термінатор: Спасіння прийде, Ніч у музеї 2,  Тарас Бульба, Залюднений острів2, Гаррі Потер та напівкровний принц, а також  в кінотеатрах з’явиться  продовження  блокбастеру, який вже збирав повні зали в 2007році, -  Трансформери 2.

Українці дивляться кіно. проте чиє це кіно? Здебільшого американське і російське. Для того, щоб знімати українське кіно у нас вистачає і досвіду і уміння і бажання, не вистачає лише державної підтримки. Однак  з квітня 2009 року у працівників української кіноіндустрії з’явилась надія. Кабінет Міністрів виділив 50 млн.грн. на створення українських фільмів у 2009 році. Гроші будуть спрямовані на створення фільмів національного виробництва і завершення робіт з  розпочатих проектів. На створення і поширення у 2009 році 16 національних фільмів держава виділила 2,6 млн.грн. Гроші передбачено на 5 ігрових картин, 10 неігрових, а також на одну анімацію. Відповідну постанову Кабміну №348 було прийнято 22 квітня 2009.

 

 

Оксана Приходько, студентка, майбутня актриса

Коли я вперше подивилась в кінотеатрі фільм з українським дубляжем, спочатку було дуже незвично,  особливо слова, які ми використовуємо у простому спілкуванні, наприклад слово «прикольно» мені різало вуха!. Але це справа звички. Зараз, особливо коли йду дивитись комедію чи мультик, обов’язково дивлюсь з українським перекладом. Зокрема «Сімпсони в кіно» українською виглядають значно веселіше ніж російською.

Роман, молодий режисер

Думаю, все починається в інституті. У нас просто відбивають бажання знімати. Для зйомки курсової  чи дипломної нам дають допотопну камеру і світло, яке розвалюється у руках. Реквізит, актори, локації – це все виключно наша турбота. У Німеччині, наприклад,  студенту-випускнику на зйомку дипломної дають близько 20 000 євро. Якби наша держава заохочувала нас хоча б 1000 гривень нам би було приємно.

Вероніка, молодий режисер

Українсьому кіно не треба допомогати, йому не треба заважати. Якби в Україні, як в Росії,  прийняли закон про звільнення від податків спонсорів, які вкладають гроші в кіно, було б добре всім - і кіношникам, і бізнесменам, і державі. На жаль, у нас в державі керівництво живе лише сьогоднішнім днем, не розуміючи, що кіно – це дуже прибуткова справа.

 

 

 

Наталка Блищик для НББ!

 

Читайте також: 

Українське кіно очима експертів

Українська культура на експорт: «геноцид» кіно  

Мода на національне кіно

Українське кіно. Вчора. Сьогодні. Завтра.

Геннадій Кофман: „Наших документалістів в Світі знають краще, ніж в самій Україні!”