Чи повинна держава втручатися в процес утвердження української мови і культури? З огляду на виклики сьогодення, відповідь однозначна – так. Більш суттєво в даному випадку постає питання методів впливу. Ось тут ефективним інструментом може стати позитивна дискримінація, яка в тій чи іншій формі використовується в світовій практиці.    

Позитивна дискримінація – це політика надання різних пільг, традиційно -дискримінованим особам та явищам. З’явився термін в результаті боротьби жінок та нацменшин за свої права.  Кандидат історичних наук Інна Сироїд каже, що термін «дискримінація» в даному контексті можна замінити словом «дії». В світовій практиці словосполучення «позитивні дії» нерідко є синонімом аналогічної дискримінації. «Концепція  позитивної дискримінації виникла з трактовки егалітарності в суспільному розвитку», – продовжує Інна Валентинівна. Рівність прав громадян тепер вимірюється з рівністю можливостей їхнього втілення. В умовах тривалої безкомпромісної дискримінації української мови на її ж території ін’єкція у вигляді дій для подолання її наслідків є життєво необхідною для нашої мови і культури.

Для ілюстрації такого явища, чи, скоріше, технології, не обійтися без конкретного прикладу. І він є, при чому на українських теренах, і не в глибинах історії, а майже на поверхні – в ХХ ст. Мова йде про українізацію 20-х років.

Комуністи визнавали права націй на самовизначення лише декларативно. За Леніним - національні моменти заважають світовій революції, національні рухи є контрреволюційними. В українському випадку більшовикам довелося іти на компроміс, оскільки національний рух був надто сильним. Після революції повернути українців до стану малоросів не могла жодна політична сила. Серед інших причин українізації - потреба завоювати українського селянина, опір національних кадрів, великодержавний шовінізм російських керівників тощо.

Інна Сироїд відзначає, що запорукою успіху українізації був, насамперед, системний підхід держави до питання: «З’явилися відповідні декрети, правова база національної політики. Було створено атестаційні комісії з українізації, організовувалися обов’язкові курси вивчення української мови». Координуючим органом стала Всеукраїнська центральна комісія з українізації.

Почалося все з державних установ. У 1922 р. пленум ЦК прийняв резолюцію про  необхідність  знання української мови держслужбовцями. Пізніше пленум доповнив резолюцію пунктами про розвиток української мови, культури, освіти. Отже, якщо робиш кар’єру у партії, – маєш вчити українську. Держслужбовці мали вивчити мову за рік. Тих, хто не оволодів нею, могли звільнити з роботи. Було введено покарання за відмову українізуватися. І навпаки – стимулюючим фактором стала можливість швидшого кар’єрного зростання за умови знання української. 12 з’їзд РКПБ 1923 р. поклав початок політики коренізації - наближення партії до українського населення. Його рішення передбачали появу національних шкіл, закладів культури, преси, літератури.

Дуже важливо, що відповідальність за проведення українізації було покладено на конкретних осіб, а процес суворо контролювався спеціальними інспекціями. Також величезну увагу українізації приділяла тодішня преса.     

Результати політики українізації, свого роду позитивної дискримінації, адже противники її були й тоді,  виглядають переконливо. Інна Сироїд наводить наступні дані: якщо в 1923 р. з 2,5 тис. шкільних підручників лише 459 - українські, то вже в 1925 р. з 5 млн. підручників українські - 4 млн., ¼ частина дітей росіян і євреїв ходили до українських шкіл, бо цього вимагала державна служба їхніх батьків, станом  на 1927 р. – 94% учнів навчаються в українських школах, в 1931 р. – 97,4%. На 1927 р. у наркоматах 80 % працівників знають українську; в торгівельних та господарських установах – 87 %; серед місцевого керівництва – 71 %.  Складніше українізувалися робітники, але й тут були досягнуті суттєві результати. І якби українізацію не згорнули – пролетаріат також говорив б українською.

Не зважаючи на тимчасовий характер українізації,  вона стала справжнім відродженням всього національного. Звісно, радянська модель не бездоганна. Але перейняти ефективний досвід того періоду, модернізувати його  до сучасних умов нам не завадить. Адже дивно виходить – вороги нас за 5-7 років українізували, а ми у власній державі не можемо цього зробити за 18 років.   

Для того, щоб заговорити українською, необхідне відповідне мовне середовище, яке починається з ранкової газети й робочих документів і завершується переглядом телевізора або походом у кіно. Це як у випадку з вивченням іноземної мови. Можна освоїти теорію, граматику на всі сто,  але найкращим вчителем є саме мовне оточення.

Для його створення не обійтися без державного втручання, адже нам  потрібне україномовне телебачення, радіо, преса, книги, музика, театр тощо. Українське має домінувати. Навіть «жовті» видання мають бути україномовними. Необхідна послідовна політикою держави в галузі освіти, контроль за мовою викладання у навчальних закладах всіх рівнів, оскільки й нині поширена практика самовільного переходу викладачів на російську за неофіційною  згодою керівництва.

Приклад ефективності мовного середовища - мій семирічний племінник. В його школі всі предмети викладаються українською. Він вільно говорить нею з однокласниками не лише на уроках, але й на перервах. Більшість з них - так само. Це стосується й тих дітей, які вдома розмовляють російською. Для племінника немає дилеми – переходити чи ні. Він говорить українською не з якихось міркувань, а природно. Але ось він приходить додому, вмикає телевізор і чує на більшості каналів російську. А якби, як і в школі, українську? Якщо правильно побудувати мовний простір – більшість населення України заговорить рідною мовою за 5-10 років. І це без застосування тиску і штрафів у стилі більшовиків.

Крім створення мовного середовища, важливе питання особистої зацікавленості людей говорити українською. Все ж таки для більшості, в першу чергу не українців, основним питанням лишається: «Що я  з цього матиму?». Якщо задовольнити приватний інтерес, процес українізації піде стрімкіше. Якщо без знання мови неможливо будувати кар’єру, отримати громадянство, обирати та бути обраним – її вчитимуть, при чому дуже швидко. Навіть росіяни вивчать українську, коли їм буде це вигідно. Звісно, вони можуть продовжувати говорити дурниці на адресу України навіть українською, але мовне питання таким чином буде розв’язано.

Є, звісно, категорії людей, яких уже не змінити: особи з т.зв. радянською ідентичністю, ортодоксальні росіяни («мне ваша мова без надобности») , або наймити-провокатори. Насправді їх небагато. Нехай кричать. Вони невдовзі зникнуть, як колись мамонти. 5-10 років українського мовного простору – і 80 % населення говоритимуть українською.

 

В світовій практиці заходи позитивної дискримінації спрямовуються переважно  на задоволення потреб національних меншин. Український випадок  парадоксальний, адже необхідно допомагати мові й культурі корінного населення. Або навіть рятувати їх.

В недалекому зарубіжжі -  Латвії та Естонії – є категорія негромадян. Від громадян їх відділяють 70 відмінностей. Зокрема, вони позбавлені виборчих прав. Чим не стимул - замість того, щоб кричати про гноблення російськомовного населення, вивчити мову, історію та закони країни, в якій живеш й отримати громадянство.

Бельгія. В Брюссельській області, більшість населення якої франкомовні і лише 1/6 виборців голосують за фламандські партії, фламандці мають в брюссельському уряді стільки ж міністрів, скільки й франкомовні. Крім того, деякі фламандські політики вважають, що треба взагалі відмінити пільги для франкомовного населення, бо лише обов’язкове вживання нідерландської мови на офіційному рівні може примусити вивчити державну мову.

У Франції діють квоти на трансляцію по телебаченню та  радіо франкомовних програм, музики. Також є цікавий закон, який охороняє французьку мову від запозичень. Наприклад, ігноруючи критику ліберальних ЗМІ, він вимагає вживати замість англійського e-mail – французький аналог електронної пошти - «courier electronique».

В той же час в деяких країнах, наприклад у Швеції, законодавство забороняє позитивну дискримінацію, розглядаючи її як одну з форм дискримінації класичної.

Прикладів негативної, навіть нищівної дискримінації української культури достатньо. Ці процеси відбувалися зовсім недавно. Держава повинна допомогти всьому українському міцно стати на ноги, бо, як влучно сформулював Олександр Положинський в пісні «Я не хочу!»: «Ще трохи побалакаємо – й зникне Україна…». А щоб у противників не було зайвих зачіпок, аби покритикувати таке явище, відмовимося від неблагозвучної дискримінації й сформулюємо інакше – позитивна українізація.

 

 

Олексій Горбачевський для НББ!