Майбутнє українського кіно – це реальність чи лише казкова мрія творчої еліти українського суспільства? Якщо друге, то очевидно: будь-яку фантазію чи то міф з часом доводиться підтвердити, або ж спростувати. Проаналізувавши непростий шлях українського кінематографа, починаючи з СРСР і закінчуючи здобутками вже незалежної держави, можна зробити висновки, які все ж дають надію на світле майбутнє. І наперекір цитаті з відомої радянської комедії «кіна не буде…» сказати: «В Україні воно було і буде!»

Свого часу наші режисери (чи то пак режисери УРСР) довели, що мають і бажання, і вміння знімати, а  найголовніше – що в них живе те поетичне бачення кінокадру, яке дозволяло робити шедеври світового масштабу. Злет українського кіно відбувався недовго: у 70-х роках ХХ ст. його таки придушили і змусили замовкнути. Це вилилося в те, що пізніше українцям доводили, що професійних режисерів (та й акторів, операторів, інфраструктури) у нас нема. Декого вдалося переконати, але не всіх. Незважаючи на запальну антипропаганду, кінопрофесії розвивалися. Інститути набирали студентів, любителі знімали своє кіно.

Міф про відсутність хороших українських режисерів -  свідчення необізнаності з цієї галуззю або свідоме заперечення їх таланту. За результатами опитування інтернет-видання «Культурний Львів» 55% опитаних на запитання „Назвіть українського режисера” відповіли – Олександр Довженко,  15% назвали Параджанова (завдяки звісно фільму „Тіні забутих предків”), 10% (переважно студентів) згадали Олеся Саніна і 20% не назвали нікого. На жаль, в Україні своїх режисерів не знають. І в цьому перш за все винні ЗМІ, які охоче заповнюють свої рубрики „Культура” інтерв”ю з російськомовними співочими колективами чи російськими естрадними зірками, а про діячів українського кіномистецтва пишуть і говорять украй мало. Й досі мало відомими чи взагалі не відомими українському глядачеві залишаються такі метри  українського кіно, як Олесь Янчук, Михайло та Юрій Іллєнки, які зняли вже не один десяток фільмів. Про інших режисерів, в арсеналі яких -  невелика кількість кінострічок, узагалі ніхто й не чув. На запитання про улюблений український фільм, 32% опитаних відповіли „Тіні забутих предків”, 25% назвали серіал „Роксолана”, 8% - серіал „Леся+Рома”, 10% - „Штольня”, 2%  - „Украдене щастя”, 6%-„Помаранчеве небо”, 10% - „Ogangelove”. Знову ж таки, з даних опитування можна зробити висновок про відсутність не українського кіно а відсутність його популяризації!

 

Українське кіно вчора

 

Від початку 1990 років, після здобуття Україною незалежності, закономірно і бурхливо – через руйнування зношеної соціалістичної системи економіки й наступу «дикого капіталізму» – відбулися кардинальні зміни в українському кінематографі. На першопочатках національне кіновиробництво різко зросло через прихід до бізнесу приватного капіталу. Крім того, від кінця 1980-х, коли зменшився ідеологічний і політичний тиск на суспільне життя, змінилася глядацька аудиторія – недоступне за тоталітарних часів західне кіно склало основний репертуар приватних відеозалів та, згодом, і перших приватних телеканалів. Заборонений солодкий кіноплід, що накрив українського глядача піратською хвилею, дуже швидко збив інтерес до місцевого кінопродукту. Цей інтерес ніби був залишений «на завтра».

Але прихід того «завтра» був перенесений на невизначений час. Аж до початку нового тисячоліття говорити не тільки про ознаки появи нового українського кінофеномену, яким було, скажімо, українське поетичне кіно 1960-х – початку 1970-х років, але й про якісь більш-менш перспективні зрушення не випадало. Кіно як бізнес протягом 1990-х було неможливе через банальну відсутність мережі сучасних кінозалів. А осмисленої й системної державної політики на підтримку національної кінематографії також не спостерігалося. Щороку винятково за державний кошт вироблялися 3-4 повнометражні ігрові фільми та з десяток короткометражок. Достойні уваги кінострічки 90-х років можна порахувати на пальцях. Кіра Муратова („Чутливий міліціонер", 1992, „Другорядні люди"), Михайло Іллєнко („Фучжоу", 1993, „Сьомий маршрут",1997), Сергій  Буковський "Дах" (1990).

Дехто з метрів українського кіно, так і не оговтавшись після «застою» 90-х, більше не змогли повернутись до роботи на великому екрані. Проте залишились найсильніші. Вони ж і дали життя новому поколінню української кіноеліти.

 

 

Повернення старої гвардії

 

Протягом десятиліття час від часу успішно поверталися до режисерської практики знані документалісти Олександр Коваль, Віктор Шкурін. Середнє ж покоління неігровиків також плідно представляє Юрій Терещенко, остання робота якого «Пейзаж після мору» (2008), як і фільм Буковського, торкається трагедії Голодомору та її фатальних наслідків. Олександр Балгура створив примхливі й поетичні «Крила метелика» (2007), в яких, використовуючи старі аматорські плівки, намагається по-своєму осмислити суспільний український злам початку 1990-х і його наслідки; стрічка визнана найкращою в Панорамі українського кіно на останньому Київському МКФ «Молодість».

Низку престижних фестивальних нагород здобуло анімаційне кіно на чолі з батьком (без перебільшення!) чи не всіх режисерів-аніматорів, що прийшли у професію за часів незалежної України, – Євгеном Сивоконем. Зокрема, його ж авторський лірико-філософський фільм «Засипле сніг дороги» 2006 року визнаний найкращою анімаційною стрічкою в Клермон-Феррані. Приємно, що, учні Сивоконя не є сліпими спадкоємцями його естетики і працюють у найрізноманітніших жанрах і стилях, застосовуючи строкаті анімаційні техніки. Так, серед інших, Степан Коваль 2003-го був удостоєний «Срібного ведмедя» Берлінале за короткометражну пластилінову комедію «Йшов трамвай № 9» (2002). Натхнений успіхом російського багатосерійного проекту «Гора самоцвітів», для якого сам екранізував українську народну казку «Злидні» (2006), Коваль нині, за державного фінансування, продюсує анімаційний серіал «Моя країна – Україна», що складатиметься з 26 коротких, 3-4 хвилинних, фільмів про різні українські міста й села.

Кіно останніх років не обійшлося й без екранізації історичних сюжетів. Переважно тут біографічні фільми або ж адаптації літературної класики, що зазвичай бувають надто схематичними, тому не зажили особливої слави у критики й популярності у глядача. Зокрема, це «Чорна рада» (2002)  «Запорожець за Дунаєм» (2006) Миколи Засєєва-Руденка, «Нескорений» (2000) та «Владика Андрей» (2008) Олеся Янчука, «Богдан-Зіновій Хмельницький» (2007) Миколи Мащенка. Окремо ж стоїть зухвало експериментальна й виклична «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001) Юрія Іллєнка, що викликала неоднозначну реакцію глядачів.

Після Помаранчевої революції вийшло три ігрові дебютні стрічки, автори яких кожен у свій спосіб реагували на безпрецедентні події українського громадянського спротиву осені-зими 2004 року: «Помаранчеве небо» Олександра Кирієнка (2008-го його «Ілюзія страху» (2008) від України висувалася на здобуття «Оскара»), «Прорвемось» Івана Кравчишина та «Orangelove» Алана Бадоєва (всі – 2006 року). Саме 2006-й став знаковим для кінотеатрального прокату, в якому почали з’являтися власне українські картини належною кількістю фільмокопій. Cеред них – «Штольня» Любомира Кобильчука, перша несмілива  спроба прищепити на українському кінодереві жанр фільму жахів. Також «Аврора» Оксани Байрак –  мелодрама про хвору внаслідок Чорнобильської катастрофи дівчинку. А 2008 року до кінотеатрів потрапило вдвічі більше, ніж минулого, – десять вітчизняних картин. Одна із них, еротична мелодрама «Сафо» Роберта Кромбі, зібрала нечувану, як для новочасних стрічок українського виробництва, суму – один мільйон американських доларів, що також засвідчує перспективи вітчизняної масової кінокультури.

З часів незалежної України національне кіно переживало нелегкі часи, проте  чого-чого, а талантів у нас ніколи не бракувало. І нині найважливішим завданням є не загубити вітчизняний потенціал відсутністю належних реформ у сфері українського кіновиробництва.

 

Олександр Пронін, оператор-постановник

Час від часу, як і будь-яка людина, я замислююсь над тим, чи правильно обрав професію, чи можна хорошому оператору-постановникові достатньо заробляти для життя в Україні, отримуючи крім задоволення ще й матеріальну винагороду?
Так, можна досить добре заробляти, працюючи на зйомках реклами й кліпів або багатосерійних телевізійних фільмів, але все це – лише технологічно схоже з кіновиробництвом, а насправді, на жаль, з кіно нічого спільного не має!
Незважаючи на хорошу освіту, досвід і, головне, величезне бажання знімати кіно, багато українських операторів, режисерів, сценаристів і акторів змушені розмінюватись на дешеві і зазвичай неякісні іноземні проекти – як правило, це російські серіали і телефільми.

 

Ірина Глеба, випускниця Інституту кіно і ТБ, режисер

 

Поки що, наші українські кіномитці змушені практикуватись на кліпах і рекламі, але я знаю й вірю, що з часом Україна відбудується і знову буде дивувати світ своїми кінострічками! Недарма ж ми пітніли в інститутах!

 

Fly, оператор-постановник, продюсер

 

Все дуже просто, киновиробництво – перш за все продюсери, для котрих кіно – це бізнес, який, до того ж, потебує значних інвестицій, а враховуючи м’яко кажучи нестабільну економіку України, люди побоюються вкладати значні кошти у виробництво. Доки Україна не сформується як стабільна держава, україське киновиробництво, на жаль, буде мати лише поодинокі прояви таланту режиссерів і операторів. Але надія є: наприклад, в Россії керівництво країни запровадило закон про полегшення оподаткування російського кіновиробництва на п’ять років, а також обов’язкове часткове державне фінансування кінопроектів Росії. І ось, будь-ласка, за останні роки Росії вдалося поновити об’єм кіновиробництва, який тепер відповідає розмаху радянського кіно. І це правильно, тому, що так і спеціалісти можуть реалізувати себе, і продюсери з державою гроші заробляють. Я вважаю, що нам є чого повчитися у наших сусідів!

 

 

Наталя Блищик для НББ!

 

 

Читайте також: 

Українське кіно очима експертів

Українська культура на експорт: «геноцид» кіно  

Мода на національне кіно

Кіно по-українськи, по-польськи, по-російськи: досвід кіновиробництва сусідів 

Геннадій Кофман: „Наших документалістів в Світі знають краще, ніж в самій Україні!”