У травні виповниться рік «епосі Мазепи» у Громадському русі «Не будь байдужим!». У минулому залишилися літні прес-конференції у регіонах, осіннє барокове дійство у столичному Палаці спорту, зимова роздача ілюстрованих книжечок про гетьмана. І тільки весняне урочисте нагородження переможців конкурсу у книгарні «Є», мабуть, ніколи не зможемо назвати пережитим. Адже мудрі думки переможців про мазепинську добу та й сам факт завершення масштабного історичного конкурсу стали основою для десятків журналістських матеріалів, для збурення колосального суспільного зацікавлення постаттю видатного гетьмана.

… Навіть перегорнувши останню сторінку останнього поданого комісії твору, ми не завершимо тему осмислення Івана Мазепи нашими сучасниками. Надто вже харизматичною є постать, надто сильною. Це однозначний привід не бути байдужим до гетьманської доби й української історії загалом.

 

 

Отже, Громадський рух "Не будь байдужим!" починає знайомити широку громадськість з творами супер-призерів конкурсу.

 

 

Хто для мене Іван Мазепа?

 

Українська земля пройшла війни та мир, поразки та перемоги. З її пам'яті неможливо стерти усю нашу історію. Вона пам'ятає величні бої козаків, які віддавали своє життя заради волі рідної Батьківщини. Наша історія - це історія віковічної боротьби за своє місце під сонцем. Шукаючи порятунку від ворога, українці змушені були брати до рук зброю. Постійна боротьба проти нападників перетворила хлібороба й ремісника на воїна-козака. Український народ добре володів шаблею, але коли ворог вибивав її з рук, тоді на зміну приходило слово. Іноді таке могутнє і гаряче, що було дужче за легіони військ.

 

Саме такою зброєю володів державний діяч, політик, дипломат, український гетьман Іван Мазепа. Ставлення до цієї особи різне. Дехто його сприймає як зрадника, а інші - як героя. Для українських патріотів він залишається мучеником за Батьківщину. Так, він не святий, бо не один гріх є на його душі, але все ж його ім'я - серед борців за Україну.

 

1654 рік. Богдан Хмельницький вступив у союз із Москвою на правах рівної держави. Так думав Хмельницький, та не так думала Москва. Москва Україну не поважала, не шанувала ні її прав, ні її людей. Народ стоптав від московського насильства. Знущанням не було меж. Козаків московити били палицями, обрубували вуха. Через Україну ішли безперестанно московські війська, і москалі палили села, грабували селян, забирали коней, худобу, хліб.

Чи не ясною ж була тепер дорога українського гетьмана Івана Мазепи ? Не хотів він бачити свою країну у такій неволі. Мазепа тільки вичікував моменту, щоб звільнити Україну від Росії. До певного часу гетьман був змушений підкорятися царю Петру І. Але коли цар на військовій раді сказав гетьманові про своє рішення - поволі починати скасовувати козацьке військо - то після ради Мазепа не пішов на обід до царя, а чорний як ніч поплентався додому. Він знав, що це буде кінець хоч сякій-такій козацькій автономії і кінець цілості рідного краю.

Російські історики малюють Мазепу як себелюба-зрадника. Але себелюбці так близько до серця не приймають народних кривд. Тільки вболіваючи за свій народ, за свою Батьківщину, гетьман складає угоду з Карлом XII. Він добре розуміє, що Карл мріє загарбати Україну, як і Росія, але Мазепа впевнений: якщо вони переможуть Росію, скинути ярмо Швеції буде нескладно. Частина військової старшини зовсім незалежно від Мазепи теж прийшла до думки, що тодішнє зближення з усесильним на той час шведським королем - єдиний вихід для звільнення України.

На мою думку, тільки замовчуванням фактів і їх перекручуванням удається російським історикам зробити з гетьмана зрадника. А в дійсності - чого справді ще треба було Мазепі? Почесті? То він був перша людина у величезнім країні цар, ні король більшим нічим не змогли б його нагородити. Багатства? Він мав вдосталь грошей та маєтків. Нарешті, він був уже 70-літній старець - чого він міг хотіти для себе? І чи могла б людина тих часів релігійних цілувати хрест животворящий, закликати Всемогутнього Бога у свідки, присягати, що не для своєї користі складе угоду з королем Карлом XII, не для вищої почесті, а для користі усього українського народу. Всі ці факти доводять, що дійсно єдиним імпульсом могло бути тут почуття, яке в деяких душах і в деякі часи домінує над усім - почуття бажання добра рідному краю. Що ж до обставин безсумнівних - то політичні умови ще яскравіше про те говорять.

Та так не сталося. Полтавська баталія була програна. Шведи розгромлені. Цар Петро залив Україну кров'ю. Столицю Мазепи Батурин Петро знищив дощенту. І це був кінець не тільки автономії, а й життю України. З того часу ниви українські - житниці Росії, багатства України - власність великоросійського народу, мова народна - мужицька - заборонений звук. Захоплених у бою українців цар віддав на страшенні муки. Їм ламали кістки рук і ніг, розтягали на колесах тіла, саджали на палю... Великий був цар Петро! Має кого Росія шанувати. Але столицю Росії побудував він на кістках українських, а могутність свого народу творив на стогонах і прокляттях наших.

Важкий сум і гострий біль охоплює мою душу, коли дізнаюся історію поневолення українського народу, цю повість про останній порив до волі. Та не вдалося... «Переможців не судять» - переможених судять завжди. Але так, як засудили Мазепу - ще, мабуть, ніколи ніхто не засуджував. Його не зрозумів власний народ. І в цьому, на мою думку, полягає трагедія не тільки Мазепи, а всієї нації, яка багато років не могла розібратися: за ким іти, кого слухати.

Для мене ім'я Мазепи не є символом поразки. Полтавську битву гетьман програв, але своїм прикладом він утвердив потяг українців до свободи. Мазепа вірив у визволення України від російського гніту і пов'язував свої прагнення з давніми волелюбними традиціями наших співвітчизників. Вороги століттями винищували наш народ фізично, вибивали з нього національний дух, традиції, культуру. Розуміли, що без національного самоусвідомлення немає нації. Зазнаючи поразок, ми втрачали все: гідність і державу. Але прийшли інші часи, розбилася московська тюрма, висипали на вільне повітря всі віками томлені невольники, а серед них і Україна. І ми повинні пам'ятати всіх наших борців за долю народу, а в їх числі і гетьмана Мазепу.

 

 

В'ячеслав Саранчук, с. Прилиманське, Овідіопольського р-ну, Одеської області.