Дивно, але вітчизняне документальне кіно, яке має чимало здобутків на різних міжнародних фестивалях і користується повагою в європейських поціновувачів документалістики, є абсолютно не затребуваним в Україні. І це при тому, що воно часто піднімає актуальні для нашого суспільства проблеми. Складається враження, що якби не ініціатива деяких ентузіастів, вітчизняне документальне кіно „наказало довго жити”.

І от з одним з таких ентузіастів – генеральним директором Міжнародного фестивалю документального кіно з прав людини Геннадієм Кофманом – нам поталанило поспілкуватися в Харкові.

Пане Геннадію, як фахівець в сфері документалістики скажіть, в чому, на Вашу думку, полягає перевага документального кіно над художнім, якщо взагалі така існує?

Перевага в тому, що документальне кіно зараз стає все більш затребуваним, бо глядач втомився від „видуманних страстєй” (фальшивої пристрасті сучасних „мильних серіалів” – С.Б.). Документальне кіно дозволяє побачити те, що залишається за кадром телевізійних репортажів, те, про що не згадують в публікаціях. Воно дозволяє побачити реальне життя, реальну ситуацію на цій планеті.

В Україні критики часто нарікають на документальне кіно, особливо – на кіно історичного жанру, кажуть, що воно є нецікавим, неактуальним, архаїчно-застарілим. Але все таки, які, на Ваш погляд, реальні вади української документалістики? В чому її недоліки, порівняно з європейськими аналогами?

Я б з великою обережністю говорив про українське документальне кіно, оскільки зараз нема того, що можна було б назвати сучасною школою документалістики. Документальне кіно радянських часів виконувало приблизно ту ж функцію, яку зараз на себе взяло телебачення - пропагувати і агітувати.

Сьогодні європейське документальне кіно розповідає про життя реальних людей. Документалісти ж України дуже рідко знімають стрічки про життя наших сучасників. Тому документальне кіно в Україні – це лише поодинокі сплески. Мені дуже прикро, що багато вітчизняних документалістів, які блискуче стартували зовсім нещодавно, зараз пішли до ігрового кіно.

Ще одна проблема документального кіно в Україні – його в рейтинговий час не показують на телебаченні. Чи пробували Ви протестувати проти такого стану речей? Чи наразі можливо в цьому плані щось змінити?

Ні, ми навіть не думали влаштовувати якісь протести. Бо та тенденція, про яку Ви говорили, спостерігається в усьому світі. Документальне кіно, перш за все, орієнтовано на публіку, що думає, на інтелектуалів. Документальне кіно дивиться дуже небагато людей, рейтинг його є невисоким, отже можна дуже мало грошей зібрати з реклами під час таких показів. Телебачення по своїй суті від початку розраховує на роботу з рекламодавцем, зі спонсором. Сперечатися з телебаченням немає сенсу – в кожного свої закони, свій формат. Тому тенденція в усьому світі така – документальні фільми йдуть або у пізній час, або по тим каналам, які є фаховими. Сьогодні навіть такий відомий франко-німецький канал як „Art”, що показував дуже багато документалістики, більш схильний крутити „попсові” програми в прайм-тайм. Тому для гарної авторської документалістики – не форматної, не телевізійної – єдине місце, що залишилося – кінофестивалі, Інтернет, кабельні мережі, спеціалізовані телеканали.

Які українські документальні стрічки отримали визнання за кордоном?

Якщо говорити про живих нині майстрів, про яких знає весь світ, то це і Сергій Буковський, це і Роман Ширман, це і Михайло Ткачук, який присвятив свою працю темі Норільського повстання. Він отримав торік за це Шевченківську премію. Звичайно, ця тема не буде користуватися великою популярністю за кордоном, тим не менш фільм з великим інтересом дивилися в усіх регіонах України.
Останні роки було декілька фільмів, що отримали дуже багато призів міжнародних кінофестивалів, зокрема – фільм лауреата Канського кінофестивалю Ігоря Стрембицького „Подорожні”. Валентин Васянович також отримав багато призів за фільм „Проти сонця”. Але останній пішов у ігрове кіно, а Ігор взагалі зараз сидить без роботи, фактично нічого не знімає.
Говорити про те, що наразі користується попитом, дуже важко, тут є вплив різних факторів. Адже не останню роль відіграє, наприклад, „мода  на країну”. Був період, яким ми так і не змогли скористатися. Наприклад, в 2005 році був дуже великий інтерес до України, десь, мабуть, нам і „підігравали”, було дуже багато різноманітних перемог, не тільки на кінофестивалях.

Під час проведення Вашого кінофестивалю були якісь перепони, перешкоджання з боку місцевої влади? Адже тематика прав людини у нас в різних регіонах сприймається по-різному.

Скажу чесно – перешкод з боку влади ми не відчували. Можливо, в 2003-2004 роках, коли ми проводили наші перші фестивалі, вони не дуже віталися в деяких східних регіонах. Але прямих перешкод нам не ставили. В деяких областях нам навпаки надавали максимальну організаційну підтримку.

Наступне питання напрошується з огляду на сучасну міжнародну ситуацію. Які документальні фільми, присвячені порушенню прав людини в Російській Федерації, були представлені на кінофестивалі в різні роки і які запам’яталися особисто Вам?

Є теми, які неофіційно заборонені до обговорення в сучасній Росії, є фільми, які ця держава ніколи не покаже на своїх телеканал чи кінофестивалях. Ті, що стосуються питання дотримання прав людини у РФ – з цієї когорти. Є кінострічки справді „симптоматичні”. Декілька років тому у нас був представленим фільм Ірини Васильєвої про предтечу справи Ходорковського, людини, яка отримала тривалий термін ув’язнення тільки за те, що змогла заробити великі гроші. Це фільм про ставлення людей до справи Ходорковського.  Повірте, ставало просто страшно від побаченого! Те, як люди тоді реагували на ситуацію, підтверджувало тезу про те, що народ заслуговує на того правителя, якого має.
Я б сказав, що у пострадянських країнах так ще до сих пір і не відчули, що таке є „права людини”. Тому наш фестиваль має пробудити почуття людської гідності, принаймні на той момент, коли людина дивиться цей фільм.

Чи були стрічки про війну в Чечні?

Дуже багато фільмів було про цю війну – і тих, що зняті з точки зору людей, які були по один бік, і з точки зору тих, хто був по іншу сторону конфлікту. В нас траплялися й фільми, які торкалися й інших конфліктних точок з життя кавказького регіону. От, наприклад, на фестиваль 2009 року ми збирали нову програму, аж раптом за два дні до початку грузино-осетинської війни отримали фільм під назвою „Это называется Грузия” режисера Левана  Анджапарідзе. Стрічка розповідає про цю кавказьку країну після приходу до влади Михаїла Саакашвілі. Думаю, що означений фільм потрапить у конкурсну програму.

Якою є суспільна реакція на фестиваль?

    Кожного року ми нараховуємо до сотні публікацій про наш захід. Але мені здається, що про нього в Світі знають навіть більше, ніж в Україні. Про це говорить, наприклад, і той факт, що цього року на фестиваль прийшло багато заявок з-за кордону, але досі - жодної з України. Можливо, така ситуація пов’язана із певними об’єктивними чинниками. Або ж це - банальні лінощі наших співвітчизників. Знаєте, їх іноді треба буквально „підштовхувати”, аби вони знімали кінострічки, брали участь у фестивалі тощо. Отака от парадоксальна ситуація!

Ви можете поділитися секретами наступного кінофестивалю, що відбудеться 2009 року? Зокрема, кого плануєте запросити, які країни будуть представлені в конкурсній програмі?

Фестиваль наразі тільки проектується. Він відбудеться в березні наступного року в Києві. Це буде вже 6-й фестиваль.
На сьогодні ж можу сказати наступне: у нас вже традиційно є дві конкурсні програми. Це - програма головного конкурсу, де близько 15 фільмів будуть змагатися з творчого боку, їх буде оцінювати міжнародне журі. Імена членів поки що у великому секреті. А другий конкурс – конкурс по правах людини. По великому секрету можу сказати, що головний приз цього конкурсу, скоріше за все, отримає ім’я відомого дисидента Миколи Руденка, оскільки головним його (конкурсу – С.Б.) співзасновником виступає Українська гельсінська спілка з прав людини. Буде також приз глядацьких симпатій.
На сьогодні вже 20 країн прислали свої заявки. Фестиваль триватиме тиждень, буде багато семінарів, дискусій, будуть спеціальні позаконкурсні покази. Теми ми ще визначаємо. Я запрошую всіх тих, хто хотів би себе спробувати на поприщі документалістики. Бо основне завдання фестивалю – це все таки підтримка вітчизняного, українського документального кіно.

 

 

Сергій Багряний для НББ!

 

 

Читайте також: 

Українське кіно очима експертів

Українська культура на експорт: «геноцид» кіно  

Мода на національне кіно

Кіно по-українськи, по-польськи, по-російськи: досвід кіновиробництва сусідів 

Українське кіно. Вчора. Сьогодні. Завтра.