5 років, 16 мільйонів українських гривень, досвідчені актори та вчорашні випускники театральних відділень київських вишів, відомий режисер та непересічна історія реальної людини – «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» нарешті дійшов до міста Лева. 9 лютого, у четвер о 16:30 у приміщені кінопалацу імені Довженка, відбувся прес-показ стрічки.

 

Однак нетерплячі прихильники українського мистецтва мали змогу проглянути фільм, не чекаючи на офіційну презентацію. Перший показ нового українського кіно відбувся о 10.30 за київським часом у кінозалі №2 кінотеатру Планета Кіно у Торгівельно-розважальному комплексі «Кінг-Кросс».

Першими з перших у Галичині переглянути стрічку прийшло осіб зі двадцять, переважно молодого віку з усіма ознаками студентства та три досить похилого віку пані, котрі очікували саме українського кіно без американських поп-корнів та хепі-ендів. Аншлагу не було чи то через ранню годину, чи то через відсутність будь-яких додаткових заходів довкола показу.

Нагадаємо, фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» художня версія Михайла Іллєнка реальної історії українського солдата... котрий став вождем індіанського племені у Канаді.

Іван Даценко (у фільмі його прізвище змінено на Додока – авт.) вихідець із села Чернечий Яр, що на Полтавщині. Хлопець з настанням повноліття, як годиться, йде до армії, і за певний час потрапляє на фронт. Здібний льотчик, котрий за офіційними даними здійснив понад 300 бойових операцій у повітрі, потрапляє у полон, згодом до радянських трудових таборів і звідти, тікаючи, потрапляє аж у Канаду. У такій рідній українському емігрантському серці країні він реалізує себе у ролі не кого-небудь, а самого вождя племені ірокезів. І лише 20 років по тому його випадково зустрічає радянська делегація. Однак історія не набула розголосу за «совєтів», та все ж містичну історію українського чоловіка показали світові у 2012-ому.

Михайло Іллєнко та знімальна група працювала 5 (!) років за кошти української деражви та зацікавлених меценатів. І що ж з того маємо?

Художня обробка реальної історії має всі шанси стати першим... ні, не блокбастером, але дійсно хорошим українським кіно. 110 хвилин любові та зради, вірності та підлості, героїчності та ницості, символіки, музики та атмосфери двох таких далеких у просторовому аспекті і, як виявилось, не таких вже й різних у духовно-емоційній сфері етносів.

Головного героя ми бачимо ще маленьким хлопчиком, котрий у рік перед Голодомором випадково знаходить батькову схованку із хлібом та іконами як символами сили поневоленого українського народу, і з того часу дух українськості у юнакові вже не помирає. Однак, у Додоці немає примітивного псевдопатріотизму з шароварами та антимоскальськими жартами. Головний герой спокійний, врівноважений, сильний та абсолютно довершений образ, котрого так не вистачало українському глядачеві (та й читачеві теж – авт.). Він постає не радикальним антиподом українця-у-мистецтві, а цілком реальним чоловіком, одначе наділеним дивовижною силою волі та духу. Актора Дмитра Лінартовича, ще до прем’єри фільму закидали порівняннями із голлівудським секс-символом Джонні Деппом. Але у фільмі ви не побачите пристрасного чи навпаки брутального героя. Навпаки, мовчазний, замкнутий в собі, він знає чого хоче і що робити зараз і тут. Найкраще це видно у епізоді з освідченням медсестрі Любі: коротко, стисло, але щиро. Відсутність романтики? Якраз навпаки. Творцям фільму вдалось у цьому епізоді передати ту особливу романтику, котру ми не зрозуміємо, романтику не таких вже й далеких років радянського передвоєнного стану, коли тільки звиклись із думкою про нову насаджену владу та ідеологію, коли тільки звикли тримати у собі все щире та безпосереднє, і в той же час, розуміли, що війна, котра впевнено насувалась, забирає останні хвилини, які згодом роками даватимуть сили жити.

І надалі Іван Додока не зміниться, от тільки з’явиться шрам на передніссі та нав’язлива ідея зняти скальп з давнього друга-односельчанина.

Особливе місце у стрічці займають містичні епізоди, музика та символізм у кадрі. З перших хвилин це можна спостерігати: замурована ікона в стіні та старий батьківський хрест як знаки духовності українського народу, котру не вимориш голодом та не вистріляєш кулями, пшениця в руках малого Додоки як символ українського селянина – оберегу та першопочатку нашої нації, калина в зубах замість прозахідної троянди як вияв кохання та пристрасті, котру Іван принесе Любі в іхню першу шлюбну ніч, і лелеки, птахи-однолюби, птахи, що більш вірно ніж люди кохають свої половинки та прив’язуються до рідного краю.

Містичні моменти у фільмі аж ніяк не нав’язливі та кричущі, а радше органічні. У них переплітається віра українського народу у силу Природи та силу Духу разом із силою мови. Мови, до речі, виступають теж повноцінним персонажем фільму. І хоча обіцяної мови племені американських індіанців, може, речень зо 5, та все ж триєдинтсво  української,  російської та додаткових мов (Любиної татарської, ламаної англійської та наріччя індіанців – авт.) вдало передають колорит суміші різних етносів.

Окремим органом «ТогоХтоПройшоКрізьВогонь» виступає музика. У стрічці використовують народні мотиви української та індіанської цивілізацій. В обробці композитора Володимира Гронського та унікального музичного проекту ДахаБраха вона стає не просто додатковим оформленням фільму, а повноцінною частиною, без котрої кіно «вже не те». Пісня «Била мене мати...» котра спочатку стає переможним кличем Додоки над вовком у канадському лісі, згодом стає загальним надбанням племені, вождя, котрого було врятовано українськими словами, і переростає у ледь не агонію закоханої індіанки, серце котрої зачепило почуття Івана до радянської дружини.

Українське кіномистецтво не має особливо яскравої історії свого розвитку з численними кліше «знімати треба так». І цього разу відсутність голлівудського досвіду зіграла на руку українським кінотворцям – заїжджених кадрів та планів не було. Так, оператор знімав якісно та класично і досягнув щонайглибшого впливу таким чином. Повноцінні картинки змушують дивитись не просто на зображення, а в душу фільму. У ту, котру вклали в неї творці.(Особливо врізається в увагу перекинуте діряве старе відро зі звичайними яблуками на фоні вкотре відісланого «далеко і надовго» Шуліки, який знову ніс свою гіперлюбов Любі – авт.).

Проте, фільм має кілька недоліків. Чи то пак недопрацювань, що стали можливим в силу низки об’єктивних обставин. По-перше, спецефекти. Спроба? Добре. Але результат радше мультик, аніж замах на реальну екранізацію бойових дій. По-друге, якось не зовсім ясно в яких умовах живуть канадські індіанці. Вони начебто і живуть у резервації, і начебто носять одяг, що схожий на етнічний, але чомусь от розмовляють усі англійською. З українським акцентом. І третє, обіцяного вождя Додоку-ТогоХтоПройшовКрізьВогонь глядач побачить останніх кілька хвилин, проте він лише танцюватиме разом зі своїми новими родичами-сусідами і вже закохано дивитиметься на Тінь Ластівки.

Та все ж, фільм вартий уваги.

Насамперед, усі,  хто очікував української версії «Того, Що Танцює з Вовками» Кевіна Костнера розчарую – фільм інший. Їх навіть не можна порівнювати. Якщо американська стрічка – історія окремого етносу, котрий винищується білими загарбниками, а історія входження у плем’я солдата радше додаткова сюжетна лінія, то українське кіно цілком і повністю присвячене особі Івана Додоки, його незвичайній долі та не менш унікальному характеру та внутрішньому духу.

Фільм знятий досить динамічно, але це все ж романтична балада. І в неї українська душа.

Актори не копіюють західний стиль, а грають щиро, часом навіть нагадуючи стиль поведінки наших бабусь та дідусів, що, безперечно, плюс – дух того часу стрічка передає.

Кожен із образів довершений та цілісний. І головне, таких людей ви зустріните на вулицях звичайного українського міста. А головний герой, таки герой у головному розумінні цього слова – не просто амбітний та активний, чи сентиментальний та емоційний, а впевнений, сильний та маскулінний(!), не у можливості мати коханок, як пір’їн у головному уборі індіанського вождя. Він зайняв ту нішу, котру в українській системі кіноматографічних образів ще навіть не встигли створити.

Нарешті відсутня какофонія гіпернатуралізму та бруталізації душі людини, котра вже в’їлась в стилі української сучасної літератури та індустрію створення музичних кліпів. Ніжність, витонченість та акуратність кожного окремого кадру будь то перша шлюбна ніч чи крик-спів розчарування у своєму почутті, у показі цього відсутнє будь-яке вульгарне начало постмодерного квазімистецтва.

Дивитись фільм безперечно треба. І треба саме у кінотеатрах. Це стрічка великого масштабу для великих аудиторій. Це стрічка, котра нарешті у ХХІ столітті кави Starbucks та цілковитого засилля іноземних молодіжних серіалів, несе УКРАЇНСЬКЕ КІНО у серця УКРАЇНСЬКОГО ГЛЯДАЧА без пафосних ідеологій та голослівних закликів.

Меліssа Жаботинська, зі Львова, спеціально для nbb.com.ua