Організовуючи у столичному Будинку кіно літературну дискусію «Плоди читання» про книжку літературознавця і письменника професора Леоніда Ушкалова «Від бароко до постмодерну» між  її автором та письменницею Оксаною Забужко, видавництво «Грані-Т» передбачило і час (на 19:00 зможуть прийти всі охочі після роботи, а не лише неприв’язані до графіку журналісти та письменники), і опитування-збір запитань у  Facebook, де українські письменники та навколо письменницькі кола спілкуються досить жваво (до речі, автори найкращих отримали книжкові комплекти від видавництва). Не передбачили організатори лише двох речей, які, в принципі, змінити було б важко, якщо не сказати нереально: продовжити трошки добу, аби не довелося вписуватися в строгі часові рамки, та… створити, власне, дискусію.

 

Зустріч двох метрів в одній залі – вже подія. І на неї, попри двадцятиградусний мороз, прийшло багато читачів-слухачів. І хоч на проанонсовану тему Забужко та Ушкалов говорили менше, ніж, очевидно, планувалося, та все ж послухати таки було що. І шкодувати з приводу браку полеміки також не варто – не на так уже розпіарена в нашій державі культура серед пересічних громадян і не настільки багато людей – знавців своєї справи, аби нечисленні представники інтелігенції – в питомому значенні цього слова – полемізували, коли варто було б об’єднатися зі спільними інтересами та метою. 

Власне, дискусія виникла лише наприкінці зустрічі, коли питання стосувалося бароко. Леонід Ушкалов, не раз згадуючи і цитуючи Дмитра Чижевського, наголошував на його словах, що бароко і романтизм – це дві епохи, які сформували сучасну українську людину. «В книжці «Від бароко до постмодерну» я налаштував свої вітрила від бароко до майбутнього. Я не думаю, що бароко – наше все. Ця доба просто породила дуже велику культуру, що досі відлунює», – додав професор. Натомість письменниця дотримувалася дещо іншого погляду: «Я вважаю, що бароко – це наше все на ментальному та психологічному рівні». У решті ж питань «опоненти» доповнювали один одного у конструктивному й цікавому діалозі, говорячи про канон, українських класиків, Шекспіра, Шевченка, Чижевського та нові книжки, над якими обоє працюють.

Щодо нових книжок хочеться сказати більше. Оксана Забужко підготувала для своїх читачів нового смаколика «З мапи книг і людей», де вона розповідає про книжки та про знакових для неї людей, які вплинули на її життя та змінили його. Рукопис вона планує передати до видавництва за три місяці. Але, як вона зазначила, це не фінал, адже всіх не вмістиш під одну обкладинку. Не припиняє роботи на літературній ниві й професор Леонід Ушкалов – він пише про «свого» Шевченка. «Я пишу про те в Шевченка, що відлунює в мені, зазначив він. – Це буде моя шевченкова енциклопедія». Літературознавець зазначив, що хотів би написати близько 800 епізодів, але вийде близько 200-300, що вже й так немало. 

Торкнулися гості під час бесіди і питання якісного українського канону. «Проблема з каноном в тому, що ми унікальна нація. Наша унікальність у тому, що автори першого ряду лежали в архівах жодного разу не опубліковані, – констатувала Оксана Забужко, наводячи приклад німецькомовного астрологічного трактату Юрія Федьковича, який досі ніхто не переклав. – В нас поле класики неоране!» Підтримав цю думку й літературознавець, зазначивши, що навіть ключові тексти такого філософа, як Драгоманова, не видані та не доступні, як і не перевидавалися фахові монографії. 

Надзвичайно цікавим і показовим є випадок, про який розповіла письменниця. 

Коли  Оксана Забужко працювала над книжкою «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», то вийшла на цікавий сюжет паралелі Україна-Росія  та Греція-Рим: «Для Лесі Українки ця паралель була самоочевидною – наприклад, у драмі «Оргія». Та паралель була в повітрі усього українського культурного середовища, котре свого часу почало усвідомлювати себе як національну інтелігенцію». Працюючи над знахідкою, для розвитку цього сюжету письменниці був потрібен вірш «Греція» Якова Драгоманова. «Це наші книжники придумали «Малу Грецію» та «Велику Грецію». Мені бракувало тільки витоку – першоджерела, пригадує вона. – Я почала дзвонити всім українським медієвістам. Глухо. Всі вузько спеціалізовані та розбираються тільки в своєму». За словами письменниці, це виявилося цікавим досвідом заміру температури української гуманітаристики. Після довгих пошуків вона врешті подзвонила Леоніду Ушкалову, який сказав, що йдеться про Антонія Радивилівського, який писав про Київ як другі Афіни (1676 рік!). «Такі люди, як Леонід Ушкалов, мусять бути в будь-якій національній культурі. Коли таких людей мало – настають сутінки ума, сутінки історії, і тільки за ними – сутінки політики», – підсумувала розповідь пані Оксана. Доповнив сказане Євген Сверстюк, попросивши слова і зазначивши, що не було звідки взятися фаховим філологам, адже вони виходять із гарної школи, а в ті часи, коли могли б виховатися ці самі фахівці, по університетах панувала наука не відкриття, а закриття.

Проте наведена нею паралель між Грецією-Римом та Україною-Росією змусила серйозно замислитися. Письменниця наголосила, що так само, як Рим розвинувся з Греції, її культури, так і Російська імперія вчилася у нас, у наших вчителів – фактично виросла з нас. А в нас, як вона підкреслила, класику видають лише як шкільну літературу, а це поганий показник. У нас письменники першого ряду – не те що другого чи третього – ще лежать в архівах невидані. Від того і всі проблеми з національною ідентичністю та самобутністю. Вдало підмітив Леонід Ушкалов: «Якби писали, видавали та читали книжки про життя і творчість українських класиків, то в нас було би менше комплексів. Ми би впевнено дивилися на світ».

Любов Багацька спеціально для nbb.com.ua