Рік тому в Україні з'явився закон про культуру, який, проте, не виправдав сподівань культурників.

 

Рік тому під шумок новорічно-різдвяних свят Президент Віктор Янукович підписав  Закон України «Про культуру», фактично вивівши цю саму культуру із беззаконня. Законопроект пройшов довгий і тернистий шлях, доки став законом, і, як стверджують ті, хто брав участь у його написанні, обтесався за цей час. Над проектом закону, який би навів лад в українській культурі й унормував би її, почали працювати ще у 1999 році. Зрозуміло, що від початкового варіанту залишалося мало чого – багато додали, багато викреслили.  2004 року проект закону вперше було внесено на розгляд Верховної Ради, але тоді справа до розгляду не дійшла. Після виборів Президента України політична ситуація змінилася, тому документ повернули «у зв’язку зі зміною уряду». Ситуація повторилася у 2007 році. А вже через два роки, у 2009-му, законопроект знову був поданий до парламенту, а потім востаннє влітку 2010-го. Його намагалися протиснути різні уряди. І от нарешті закон прийняли. Чим не привід для радощів? Скептики одразу відзначили: потрібно ж щось приймати, то й обрали щось більш-менш нейтральне. А тут ще така нагода, адже культура – єдина галузь, яка не мала свого базового закону. Основним складником правової бази для сфери культури і мистецтва досі були «Основи законодавства України про культуру», прийняті ще у 1992 році. До того ж у них не були враховані навіть загальні уявлення про культуру, які містяться в міжнародних документах.

Прийнятий закон був очікуваним з огляду на конфліктні ситуації у сфері культури, яких останнім часом ставало все більше. Тож очікувалося, що він розставить крапки над «і», задекларує пріоритети і запропонує шляхи для досягнення намічених цілей. І, здавалося б, це і було зроблено. Проте враження від документа складалося двояке.  Голова Постiйної комiсiї з питань культури та туризму Київради Олександр Бригинець одразу після прийняття документа зазначив: «Перечитав і закон, і коментарі до нього – не знаю, за що зачепитись... Теоретично, ніби все нормально, а практично за рік дії цього закону ситуація в культурній сфері анітрохи не змінилась».

А чи могло, власне, змінитись? Закон України «Про культуру» задекларував чимало принципів, проте не прописав конкретних механізмів, інструментів для практичного втілення. Дуже мало статей прямої дії, які могли б запрацювати одразу із набуттям чинності закону, а отже, передбачалося ще прийняття підзаконні актів, тож закон, по суті, ще потребував доопрацювання. А це невідомо наскільки розтягувало в часі, тоді як діяти треба було одразу.

Це стосується,зокрема, трудових відносин у творчих колективах. У законі зазначається, що керівники культурних закладів приймаються на роботу шляхом укладання трудового договору – контракту на п’ять років. Через п’ять років знову конкурс на посаду. Проте це, згідно з законом про культуру, це стосується лише керівників культурних закладів, але натомість зовсім нічого не сказано про решту працівників колективу. Керівників і раніше приймали а роботу а конкурсній основі, тепер це лише задекларували. А от що робити студентам-випускникам? Адже, згідно з законом, виходить, що творчий колектив довічний на своїй посаді? Що вже тоді говорити про утримання колективу в належній професійній формі?

Наступне, що стосується соціального захисту працівників сфери культури, – той, здавалося б, позитивний момент,коли  «держава забезпечує роботу на повну тарифну ставку», може обернутися проти тих же культурників. Це збільшення видатків, по суті, до яких ніхто не готовий, а отже, для забезпечення відповідної ставки доведеться скорочувати людей, аби хтось отримав повну ставку.

Далі в законі мовиться про сприяння українській культурі, проте не прописано чітко, в чому саме це сприяння. Законодавці не надто потурбувалися про такі явища, як спонсорство і меценатство. Усе, на що стало сили, – загальна фраза про сприятливий режим оподаткування. Проте, по суті, для підтримки культури фізичними та юридичними особами немає сприятливого режиму оподаткування. Чи не тому меценатство, яке за складних часів утримувало на плаву книгодрукування, пресу тощо, нині в занепаді?

Цих механізмів, у Законі України «Про культуру» не прописали чітко,як не виписали й пільгових умов для відвідування закладів культури дітям, пенсіонерам, інвалідам, студентам. Адже якщо заклад культури свідомо для цієї групи громадян знижує ціну на квиток, то втрачає у дохідній частині. Проте не передбачено повернення до бюджету закладу культури цих коштів державою.
Зовсім нічого не сказано про фестивальний рух в Україні, який набирає обертів, тому теж потребує якогось унормування тощо. Так само і словом не обмовилися законотворчі про моду.

Зачіпає просто за живе стаття про гарантії використання мов національних меншим. У принципі, стаття ніби й потрібна, бо як же, закон «гарантує вільне використання мов усіх національних меншин України»!  Проте потрібно знати реалії, аби одразу зрозуміти, що у нас під словосполученням «національна меншина» мається на увазі та сама, яка становить приблизно 17 відсотків від загального населення України. І турбуються чомусь у першу чергу про неї. Може, дарма такі висновки? Вони не безпідставні. Час тому свідок. Хіба в нас почали дублювати фільми болгарською,румунською, молдавською спеціально для компактних поселень нацменшин? Що вже говорити про засилля російськомовною літературою українського книжкового ринку! Звичайно, добре дбати про нацменшини та їхній культурний розвиток, але не ціною власної культури. Бо маємо, з одного боку, пропаганду української культури за кордоном, як значиться в законі, а з другого, дбаємо про чуже, відсунувши своє трохи вбік. Українська культура, чого вже соромитися, у плачевному стані. І дбати, перш за все, потрібно про неї , і то, шляхом кардинальних змін, а не декларування статус-кво. Українська культура не живе – виживає, але втрачати іще є що. Сергій Жадан у своєму останньому романі «Ворошиловград» дуже влучно підмітив: «Злочини в царині культури не мають терміну давності».

Цей закон України міг би з таким самим успіхом бути законом про культуру Конго чи Гани. Ніде правди діти, прийнятий закон універсальний і позбавлений національного підґрунтя. Адже є особливості культури, які варто було б ураховувати.

Щоб не бути голослівним, ми звернулися до людей, яких Закон України «Про культуру» стосується безпосередньо. Дехто говорити про нього відмовився. Так, один український режисер заявив: «Ну я можу вам прокоментувати, але зрозумійте, я брехати не хочу і не буду, а через місяць мені доведеться йти у Мінкульт по гроші для фільму. Як на мене там подивляться?». Проте конструктивна критика – двигун прогресу.

Оксана Білозір, Міністр культури і мистецтв України (лютий 2005 – травень 2005 рр.):

Це закон, який ми розробили ще у 2005 році, коли я була міністром культури і туризму. Позитивно принаймні те, що такий закон з'явився. Він на законодавчому рівні зафіксував, що є така галузь, є базовий закон, який регулює цю галузь. Тоді, у 2005-му, ми взяли за основу литовський закон, який високо був оцінений європейським експертним середовищем. Майже п’ять років цей закон блукав між міністерством, Кабміном і Верховною Радою. На жаль, за цей час він був відчутно вихолощений і перетворився у декларативний документ.

Олександр Афонін, президент Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів:

Статті закону ніяким чином не передбачали структурно і стратегічно розвиток видавничої справи. Фактичного цей закон на стан української книги не вплинув. Потрібно розвивати видавничу справу і розробляти окремо стратегію розвитку національного книговидання. Оскільки уже третій рік поспіль крива зростання кількості української книжки в кількості назв і накладів стрімко падає вниз. Але це нікого абсолютно не турбує. За минулий рік було видано 0,59 книги на душу населення. Це власне є свідченням глибокої деградації нації, причому в усіх сферах – в освіті, науці, культурі. Закон про культуру засвідчив підтримку структур, які мають відношення до культури. Але безпосередньо на виробничі процеси не вплинув.

Окрім того, неоподаткування книговидання до 2015 року передбачене законом про внесення  деяких змін до податкових законів у частині підтримки національного книговидання, прийнятому 18 вересня 2008 року. Це була прологнація попереднього закону про державну підтримку вітчизняного книговидання. Тобто пільги при оподаткуванні, прописані новим законом, уже до цього були. Але питання в іншому: пільги працюють лише на ті структури, організації, підприємства, які мають значні обігові суми. А 95% українських видавництв – це дрібні натуралізовані, які видають п’ять-десять книжок за рік. Вони мучаться тими книжками, щоб їх продати, то для них ця пільга не така значна і важлива. Але інший момент із розбудовою інфраструктури видавничої галузі, збільшення кількості книгарень, популяризація книги через національні програми, як це є в усьому світі, нічого цього на рівні держави не робиться, як і не інвестується грошей у видавничу галузь, як і не забезпечується доступ до кредитних ресурсів суб’єктів видавничої справи. Тобто пільги є, а скористатися нею сьогодні фактично не можуть. Бібліотеки не закуповують книжки, бо не фінансуються державою вже упродовж кількох років. Держава зробила крок, але не продовжила його, тому фактично опускає книгу,а  з нею – інтелект нації.

Любов Багацька, спеціально для nbb.com.ua