Відома поетка першого ешелону Ірина Жиленко вела щоденники ще зі школи. Про це вона сама й розповіла: «Скільки я себе пам’ятала, я все життя страждала, сміялась, думала – і все через перо. Із десятого класу я вела щоденники. Спершу підсміювалися і друзі, і чоловік – дамське заняття. Потім почали ставитися серйозніше, коли почали всі дзвонити і питати: Ірино, а ти пам’ятаєш, коли було такий-то вечір у майстерні художників? Кажу, не пам’ятаю, але тобі скажу – у мене все записано». Власне, в цьому й полягає цінність поважного фоліанту «Ноmо fегіеns» («Людина святкуюча»), що є фактично енциклопедією шістдесятництва, біографією цілого покоління, ряди якого щороку помітно рідіють. Проте тут не лише щоденникові записи, а й вірші, коментарі, роздуми. І звісно ж незабутні й не полаковані образи ще молодих її сучасників.

У наш час форма ведення щоденника дещо еволюціонувала. Сучасні поетеси ведуть інтернет-щоденники, куди записують свої думки, нові поезії, пригоди, ставлення до тих чи інших подій. Тому експеримент, до якого вдалося видавництво «Смолоскип», що випустило у світ книжку спогадів, виявився напрочуд цікавим: на презентації «Ноmо fегіеns» 16 грудня у книгарні «Є» організатори спробували порівняти щоденникові записи Ірини Жиленко, зроблені за осінь-зиму 1961 року, із записами молодих поеток в інтернет-щоденниках, блогах та соціальних мережах. Таким чином отримали часовий проміжок у 50 років, який наочно продемонстрував зміни поетичної свідомості та появу нових інспірацій до письма.

Юлія Стахівська та директор книгарні «Смолоскип» Ольга Погинайко читали записи різних років Ірини Жиленко та її колег по перу – Анни Малігон, Ірини Шувалової, Галини Крук, Юлії Мусаковської, Олени Рибки, Карини Тумаєвої. І з’ясувалося, що різниця у світоглядах поколінь не така вже й велика – одні й ті самі речі турбували як колись, так і тепер поетичні душі: смуток, самотність, безробіття і робота, творчість, література, політична ситуація. Натомість змінилася стилістика, підхід до написання, форма – під впливом розвитку інформаційних технологій. Проте дехто із сучасних поеток веде і традиційні, паперові, щоденники. Приміром, Карина Тумаєва перейшла на такий варіант повністю: «Я веду його українською та англійською мовами, там я записую те, що адресоване виключно мені самій».

Олеся Мамич пообіцяла, що колись спалить свій особистий щоденник, щоб ніхто не дізнався її потаємні думки. «А взагалі, читаючи спогади і щоденник Ірини Жиленко, я розумію, що хоч час і минає, та проблеми і людське середовище по суті залишається майже тим самим, – розповіла вона. – Гадаю, сьогодні багатьом треба вести записи, щоб не забулась атмосфера, настрої, дискусії нинішніх років, бо, знаєте, вже починають забуватися навіть двотисячні роки...»

Директор видавництва «Смолоскип» Ростислав Семків наголосив, що таке на перший погляд несподіване порівняння щоденників поеток на відстані 50 років ще раз підкреслює важливість щоденників і мемуарів як жанру в літературі. «Книжка «Homo feriens» у цьому сенсі – спроба реконструкції свідомості,почувань цілого покоління, вона дає хоч і суб'єктивне, але масштабне і ґрунтоване на багатьох фактах уявлення про час шістдесятників», – пояснив він важливість книжки.

Закінчили презентацію у книгарні «Є» поезією. На жаль, сама Ірина Жиленко не змогла прийти на вечір-презентацію, тому її вірші звучали у виконанні молодих поеток.

Слава Сластьон, спеціально для nbb.com.ua