Анатолій Ільченко, громадський діяч, відомий своєю боротьбою в судах за дотримання мовного законодавства, цієї середи одноосібно пікетував Генеральну Прокуратуру України. ШУКАЮ ПРОКУРОРА НЕ ПАДЛЮКУ! – Плакат із таким написом Анатолій Ільченко  почепив на себе під стінами Генеральної Прокуратури. Втім, самостійний протестувальник жартівливо запевняє всіх, що це не плакат, а фартух. Одноосібна акція протесту – річ не нова для пана Анатолія, його добре знають завдяки аналогічним пікетам під Адміністрацією Президента, обласними та центральними органами влади. Але цього разу правозахисник вимушений боротися не лише за право чути та читати українською, але й за власну безпеку.

 

Прибічник Партії регіонів, адвокат Павло Репешко побив пана Анатолія під час перерви у судовому засіданні.

Добитися справедливості від місцевих правоохоронців так і не вдалося. На сьогодні вже є сім постанов про відмову в порушенні кримінальної справи проти нападника. „Є два свідки, які бачили, як він мене вдарив, але міліція відкидає їхні пояснення”, - скаржиться Ільченко. Порушити кримінальну справу проти Репешка не вдається також і через покровительство Президента Віктора Януковича, переконаний пан Анатолій. „Суддя сказала „Ви ж знаєте, хто його кришує”, але це була розмова один на один”, – пояснює Ільченко.

Гроза російськмовних держслужбовців

Пан Анатолій зажив неабиякої слави у Миколаєві. Переважно російськомовне місто вважає його «епатажним диваком», адже він постійно судиться з органами влади, банками та комунальними підприємствами через порушення ними мовного законодавства.

Так сталось і з матеріалом в газеті «Рідне Прибужжя». Адвокат Репешко та пан Анатолій опинились в одній залі суду саме через російськомовну статтю. Стаття „Бандера – герой якої України?” мала на меті порівняти діячів-націоналістів Романа Шухевича та Степана Бандеру з маніяками-убивцями Анатолієм Онопрієнком та Андрієм Чикатилом. Але суть позову полягала не в прагненні ідеологічних дискусій, а у факті російськомовної публікації в україномовній газеті місцевої громади. 

Ільченко не є професійним адвокатом, хоча його досвід у судах щодо мовного питання настільки великий, що на основі справ, які він порушив і виграв, видано цілу книгу під назвою „Іменем України, та не в ім'я українців”.

На думку Ільченка, суди – це найефективніший спосіб боротьби за українську мову. Українські закони насправді захищають державну мову, але, щоби закон запрацював, йому потрібен поштовх. Крім того, навіть двомовність – це добра можливість утвердити позиції української мови, адже насправді ніхто не хоче дублювати всі матеріали двома мовами, відтак після успішного суду лишають лише українські варіанти оголошень та роздруківок.

„Я виграв позов у трамвайно-тролейбусного депо. Ви думаєте, може, що кажуть „Обережно, двері зачиняються”, а потім повторюють російською? Ні! – рзповідає правозахисник. – Найкращий спосіб боротьби із їх так званою „двомвністю” – це вимагати від них реальної двомовності”.

Вигнання правозахисника

Побиттям проблеми пана Анатолія не обмежуються. Він переконаний, що зараз його цілеспрямовано намагаються зжити зо світу в його рідному Миколаєві. Різним людям у місті почали надходити скарги на вигадані злочини, написані нібито від імені Ільченка. Також його спробували звинуватити у педофілії. „Розвішували оголошення по місту, де розповідалося, скільки у мене невинних жертв дітей та де знаходиться моя порностудія, - описує ситуацію пан Анатолій. – Міліціонери все це бачили, самі обдирали ті папірці, але потім сказали, що ніякої шкоди для мене немає, тому нікого покарати не можна”.

Анатолію Ільченку 57 років, у 1985 його було відправлено на примусове лікування до психіатричної клініки через те, що він відстоював свої права перед владою та писав скарги, коли зауважував якісь порушення. На заході така поведінка вважається нормою, в СРСР його визнали психічно хворим і відправили на лікування, від якого погіршилось його фізичне здров’я.

Ільченко уже за незалежної України судився цілих 19 років, аби з нього зняли клеймо людини, що перебувала у психушці. Українська влада визнала причини тодішнього „лікування” політичними лише 2011 року.

***

Доки пан Анатолій вів свою самотню боротьбу перед входом до Прокуратури, окремі перехожі спостерігали за ним зі сторони, підійти ближче і висловити підтримку наважились одиниці. Зокрема пенсіонер Олексій Сергійович спостерігав за одноосібним пікетом від початку і до кінця. „Не кожен здатний на таке піти і не кожному вистачить розуму, - захоплено говорить пан Олексій. – Я думаю, він дуже мужня людина”.

Невдовзі із дверей Генеральної Прокуратури вийшов охоронець. Не намагаючись особливо розібратися в ситуації, він ввічливо попросив не знімати його і поспіхом повернувся всередину будівлі.

 

 

 

 

 

Дмитро Прокопчук спеціально для НББ!