Здається, ще довго Україна відмиватиметься від святкування 9 травня Дня перемоги. Давно політики не чинили такої сваволі у цей день, давно так цинічно не спекулювали на цій тематиці. А що ж про 9 травня говорять історики – люди, які працюють із першоджерелами і мають стояти на сторожі історичної пам’яті? Ми звернулись по неупереджений коментар до Олександра Лисенка, доктора історичних наук, професора, завідувача відділу історії періоду Другої світової війни Інституту історії України, та до Юрія Шаповала, доктора історичних наук, професора, керівника Центру історичної політології та завідувача відділу політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Національної академії наук України.

Олександр Лисенко: На мій погляд, абсолютно однозначно святкується перемога народів СРСР та всіх країн антигітлерівської коаліції над нацизмом/фашизмом. Для мене це День перемоги у такому його традиційному сенсі і значенні, яке ми святкували до 1991 року та в першій половині 90-х. Я думаю, що всі спроби переназвати свято чи якось переосмислити його трошки віддають політикою. Якби ми менше політизували історію, було б менше конфліктогенних зон у нас в історичній пам’яті, суспільній свідомості та щоденній практиці. Я взагалі намагаюся дистанціюватися від якихось політичних речей. Вони збивають з пантелику і ставлять якісь хибні орієнтири.

Юрій Шаповал: Гадаю, що всі нормальні люди ставляться до цього дня, який пов’язаний із величезними втратами, багатомільйонними жертвами, як до Дня пам’яті. Не думаю, що 9 травня слід розцінювати як свято з відповідними реквізитами й атрибутами.

Олександр Лисенко: Я його вважаю таким же коректним, як і всі інші на означення цих подій, але лише тоді, коли вони вживаються контекстуально. У широкому сенсі треба говорити про Другу світову війну 1939-1945 років – і ми, на жаль, не відзначаємо її закінчення, а проте багато наших співвітчизників «добивали» цю війну на Далекому Сході. Правомірний, на мій погляд, також термін «німецько-радянська війна», але треба враховувати, що власне Радянський Союз та Німеччина воювали одне проти одного упродовж дуже нетривалого часу – у кожного з них були союзники…

 

Юрій Шаповал: «Велика Вітчизняна війна» – це політичне поняття і аж ніяк не наукове. Особисто я намагаюсь уникати цього терміну, оскільки саме його походження має політичне забарвлення. Саме поняття «вітчизняна війна» було запроваджене ще 1815 р. Федором Глінкою, коли він описував кампанію російської армії в межах власне Росії і за кордоном – «отечественная и зарубежная война». Лев Толстой надав цьому поняттю сакрального значення у своєму відомому романі «Война и мир». Власне, тоді воно й було імплементовано в суспільний, громадський дискурс. А що стосується поняття «Велика Вітчизняна війна», то воно було запроваджене академіком Ярославським, який написав 23 червня 1941 р. статтю під такою назвою (до речі, писав усі три слова з маленької літери). Це мало підкреслити єдність тогочасного суспільства, об’єднати весь Радянський Союз (мовляв, єдиний ворог) – і скривджених, і не скривджених… Насправді ми знаємо, що суспільство було розколоте, і говорити про якусь єдину, монолітну Велику Вітчизняну війну не доводиться. Тому я би вживав поняття «війна нацистської Німеччини і Радянського Союзу як частина Другої світової війни».

Олександр Лисенко: Тема УПА незручна лише для політиків та надзвичайно заангажованих громадян. По-перше, війна – це вихід людського суспільства, громадянина, людини, особистості за межі норм поведінки. Під час війни відбувається злам найвищих уявлень про добро і зло, про справедливість, про законність, про гуманізм… Під час війни допускається багато чого, що у мирний час є неможливим… Війна – це явище дуже неоднорідне. Ніхто не може говорити про війну і брати участь у війні, залишаючись у білих шатах! Війна забруднює абсолютно всіх, хто бере у ній участь! Війна ні з якого боку не буває чимсь легітимним, чинним. Тому УПА упродовж кількох десятиліть заганяли на периферію свідомості, історії, як і весь український національно-визвольний рух і просто самостійницьких рух Другої світової війни. Я абсолютно спокійно ставлюся до УПА як до органічного, іманентного явища в історії українського народу – з усіма його плюсами й мінусами. Сьогодні є можливість вивчити цей рух за документами, а не за інтерпретацією науковців та періодики, і людина неупереджена має можливість дізнатися про всі сторінки діяльності ОУН і УПА. Я не говорив би про боротьбу ОУН і УПА з українськими самостійниками, бо ми, їхні нащадки, розводимо ці поняття – українськими самостійниками були не тільки українські націоналісти, це були люди демократичних переконань, які хотіли поновлення державницької традиції українських визвольних змагань 1917-1921 років. Націоналісти – це була лише частина того руху, але найбільш радикальна і найбільш активна. Для них існували навіть три епохи: спочатку «точкою прикладання зусиль» були поляки – польська держава, польське чиновництво, польські шовіністичні кола, пізніше акценти змінились – і місце основного ворога зайняв Радянський Союз, у складі якого було об’єднано основну масу етнічних українських земель. Коли змінився політичний вектор, Німеччина спочатку виступала в якості ситуативного союзника, а потім ворога. Тому це дуже складна історія контактів, військово-політичних ситуацій, людей, які шукали собі військово-економічної опори, як і кожна аналогічна сила. Адже якщо ми подивимося на історію визвольних рухів у Азії, в європейських країнах, у Латинській Америці, то переважна більшість цих рухів постійно перебувала в такому пошуку і далеко не завжди знаходила найкращі варіанти. Можливо, не в такому вимірі, як це було з ОУН і УПА, але ситуації були дуже схожі. Ситуативні союзники були морально виправдані, хоча, можливо, і тягли за собою наслідки, для історичної пам’яті не іміджеві.