Kyryan
Користувач

Offline
Повідомлень: 55
м. Київ
|
 |
« Відповідь #31 : 29 Листопада 2008, 23:41:34 » |
|
"Я радий, що ви тепер незалежні. І не будьте частиною цього СНД - для мого, тепер уже просвіщенного, вуха це звучить щось надто впізнавано. Щоб то мати таку культуру, таку традицію, стільки внутрішньої сили, як має Україна, - і йти на компроміс, зупинятися на півдорозі?" Девід Г. "Абсолютно неймовірно. З усіма цими гоніннями, голодами, репресіями супроти найбільших національних учених, інтелектуалів, письменників, митців, поетів, священиків, із неможливістю вчитися й розмовляти своєю мовою, із нищенням найвидатніших книг і творів мистецтва, як, хай йому чорт, спромоглись українці вижити як нація, та ще й витворити таку багату культуру? Мені здається, все це якраз і навчило українців по-справжньому її цінувати! " не знаєш, що посідаєш, доки не втратиш". ось тому-то американці й сприймають культуру, історію - спокійно, як щось самозрозуміле. З усіма нашими свободами ми просто не здаємо собі справи, наскільки воно важливе" Джеймс У "Що викликає в мене глибоку пошану, то це внутрішнє багатство народу, який, дарма що майже всі історичні події за останні кілька століть випадали не на його користь, все ж потрапив зберегти живими свою гордість і гідність - навіть якщо це робила тільки жменька людей". Девід Р.
ось такі досягнення в нас очима пенсільванських студентів.
Принагідно хочу навести шматочок розмови Оксани Забужко зі Світланою Одинець з "Львівської Газети" за 17 квітня, 2008 року. навіщо? тому що це в перше я чую від поважних осіб згадку про НАШЕ покоління:
– Пані Оксано, 2003 року в інтерв’ю Дмитрові Стусу ви зізналися, що дуже сильно відчуваєте розрідженість українського інтелектуального середовища. Тепер теж?
– Зараз теж, але у мене є чудові підстави для оптимізму…
– Маєте на увазі наклад Notre Dame d’Ukraine?
– Саме його (сміється). Ця книжка дуже тяжко мені далася. Хотіла написати її за рік, бо саме тоді писала свій “Музей покинутих секретів”, водночас по наростаючій пішла моя міжнародна кар’єра, розширення географії перекладів, то все було ще одним, паралельним життям. А тут іще й Майдан 2004-го, коли все кидаєш на півроку та просто випадаєш і з тексту, і з власного життя. Три роки писала Notre Dame, і весь цей час мучилася думкою: “Господи Боже, кому ж воно треба? Може, якась тисяча людей і прочитає і вчитається, але ж не більше”. В унісон моїм думкам те саме питання турбувало й Леоніда Плюща. Зрештою, у моїй передмові саме на 700 людей і розраховувала.
– Ви таки недооцінили наше суспільство – продано вже 15 тисяч примірників книжки…
– Так. Ось це і стало моїм абсолютним шоком – перший наклад у три тисячі розійшовся за десять тижнів, наступні десять тисяч розпродали ще до Нового року. Зараз уже вийшов третій наклад – утретє десять тисяч у межах одного року. Перепрошую, але це ж не “Польові дослідження…”, а серйозна книжка на 600 сторінок і 900 посилань.
Коли писала передмову, то не врахувала дуже принципового моменту – акурат за період від 2004-го до 2007 року підросли оті діти Майдану, яким тоді було по 17 років, а зараз уже по 20-25. Саме вони читають цю книжку. У цей період у суспільстві з’явилися ніші для ідеалізму.
Це покоління дуже відрізняється від молоді початку дев’яностих – тих, чия юність випала на період розвалу Радянського Союзу і які відразу після “революції на граніті” кинулися в науку виживання та стали дуже цинічними.
|