Як кажуть істина в вухах, а не на язиці.

Живи для себе і від цього буде тільки користь усім оточуючим.

Можливо, а розраховуючи на когось і не отримати допомоги - трагедія. Потрібно бути сильним дубом, а не тополею, яку хитає від найменшого подиху вітру, а вона шукає захисту у дуба.

Звичайно не може, а що ти розумієш під виразом "жити для себе" ?

А може отримати порцію позитивних емоцій ?
А бажання бути потрібною схоже на бажання ВСІМ сподобатись, догодити, що ні в якому разі не можна робити.


Цінуй себе сам, і тебе будуть цінувати інші.  НЕ потрібно чекати схвалення від оточуючих тебе людей.

Пробачте за відхилення від теми, але не зміг не написати, можливо потрібно створювати нову тему і переносити ці пости туди.

re: webwin передостаннє повідомлення:

дякую мені було важливо прочитати це)

я не сумнівалась в тому

PS:вибачайте за флуд)

++   

Гарно

Хліб з родзинками.
По вулицях швиденько бігли люди, поспішаючи до своїх справ. В кожній хаті кипіла робота. Місто жило, рухалось, дорослішало. З кожної труби валив дим. Місто метушилось, поспішало, дихало. Місто випікало хліб.
Я підійшла до прилавка.
- Що тобі, дочечко? – запитала пухка, наче хмаринка, жіночка років 50-ти. Я попросила хліба, отого, що зі скоринкою та родзинками. Завжди любила цей хліб, витрачала на нього всі кишенькові гроші, що їх мала у свої 10 років. Отримавши паперовий пакунок, одразу ж заглянула в нього. Пакунок зашелестів паперовими боками з зазубринками на краєчках та дихнув мені в обличчя теплим духм*яним подихом жита та сонця. Вийшла на вулицю, прочинивши важкі скляні двері, та пішла собі містом, щаслива з того, що маю такий дорогоцінний скарб. А скарб, наче живий, грів крізь паперовий пакет мені руки та груди. Отак, обійнявши його крокувала собі, споглядаючи людей, тварин та всякі дива цього містечка. І вдихала той аромат. Він навіював спокій та затишок, відганяючи морозний жовтневий подих осені.
Здається, я крокувала собі містом навпростець, але як не намагалася, завжди виходила до свого улюбленого місця. Тут до запаху хліба та осені домішувався, створюючи п*янку суміш запахів, аромат прісної води, що йшов від річки, яка розлилися широченним озером-морем. Воно здавалося безкрайнім. Річка, що текла собі навпростець степом, розрізаючи довгі тисячоліття м*яку Українську землю, тут неначе стала на перепочинок, та розлилася нескінченним водним простором. По воді бігли хвильки та спливали у нескінченності часу. Ніхто не знав, звідки вони починали свій шлях і чому біжать до цих берегів. Я теж не знала. Тому, часто приходила сюди споглядати на цей дивовижний блакитний шматочок степу.
Я сіла на краєчок крутого схилу, понад самою водою, та прислухалась. Тихо? Ні, тут ніколи не буває тихо та самотньо. Ось зашелестіли очерети, граючи із вітром своєї дивної пісні. От закричали десь птахи, та вирвались у небо, сполохані, певно, кимось невидимим. Гулькнула десь у воду рибина. Я відкрила пакунок та піднесла до самого носу хліб, щоб ще сильніше відчути той надзвичайний запах. Відкусила. Теплий, м*який. Який же він смачнющий! Хрустка скоринка крихточками сипалась на колінки, зуби впивалися в м*яке, але не надто, а таке, як треба, тіло хлібця. Яка ж смакота! А додайте до того ще родзинки, солодкі, синьо-фіолетові. Ті які потрапляли на самий верх, або були на самому дні хліба, засмажувалися дуже сильно і ставали майже чорними. Я їх любила найбільше. Нехай, що вони переставали бути солодкими і ставали твердими та гіркуватими. Все одно їх любила. Я підвела погляд. За синім простором десь далеко-далеко вбачався інший берег. Цікаво, а чи на тому березі є такий хліб? Чи додають у нього родзинки? Чи куштували там колись такий смачнючий хліб? Певно ні. Такого точно не куштували. У них мабуть звичайний. Хоча хто таке сказав? Можливо в них він ще смачніший, можливо вони теж додають родзинки в тісто? А може, в них взагалі нема хліба. Їдять наприклад, замість нього бульбу чи висушену варену моркву.. Хоча навряд. Адже не може такого бути. У них теж є поля, вони також вирощують жито й пшеницю. А якщо вирощують, то точно й печуть хліб. Інакше й бути на може. Але який він, той, інший хліб? Жах, як кортить його скуштувати. Але до того берега так далеко.. Можна було б крикнути гучно-гучно, щоб почули аж ген там.. Тільки що крикнути? Спитати, чи додають вони родзинки? Чи попросити скуштувати їхнього? Але те якось нахабно й не чемно. Може вони не хочуть давати свій хліб чужим?  Та вони й не зобов*язані.. Не маю права просити їх про те. Крикнути, запропонувати свого хліба? Але чи потрібен їм він? Та й кричати стільки, певно жодного голосу не вистачить. Отож цей варіант можна відкинути одразу. Можливо, написати те все на клаптику паперу, запхнути в пляшку, та так пустити за течією? Колись знайдуть, та прочитують те послання, здивовані його змістом. Та ніхто не гарантує, що пляшка допливе саме до того берега, що її не знесе кудись нижче, чи не приб*є до цього ж схилу. Ніяких гарантій. Та й навіть якщо допливе куди треба, чи будуть писати мені відповідь? Навряд. Можна було б, звичайно, взяти човна, та поплисти на той берег. Я навіть колись так майже й зробила, але мати вчасно зупинила мене, сказавши, що в 10 років догребти аж на той берег мені сили не стане. Може вчасно, а може й даремно. Та й навіть якщо б допливла, хто зна, чи продали б мені хліба. Я б пригостила своїм, і навіть возила б їм його кожної суботи, якщо б мій хліб сподобався б тим людям.. Мені не шкода. Але, якщо вони навіть не захочуть його скуштувати? Може їм не подобаються родзинки.. Так, сиділа думаючи про все те, жбурляла шматочки хліба у воду, та споглядала, як їх заковтують рибини, задоволено гулькуючи про щось своє.
 А на іншому березі тієї безкрайньої блакиті, спершись ліктями на перила містку через затоку, стояла людина. Кидала хлібні крихти у воду. Хліб був з цукатами, ще теплий, житній. Прохолодна осінь навіювала якісь мрійливі безглузді думки, від яких людина відмахувалась, як від набридливої мошки влітку, розмовою зі своїм супутником. Струсила рештки з рук у воду та пішла собі. Все ж таки, подумала людина, цукати – то найкраще, що можна додавати в хліб. Цього достатньо, і мені добре їсти саме такий. Він смакує найкраще.
   Що риби, спитаєте? Риби гулькали собі у воді, щасливі, що їм випало скуштували в своє життя хліба з родзинками й цукатами.

Скільки у нас талантів на форумі